У випадках зникнення людини критичне значення має не лише наявність державного механізму реагування, а й швидкість, з якою вдається мобілізувати додаткові людські, інформаційні та організаційні ресурси. Саме на цій межі між офіційною процедурою і реальною потребою в оперативній допомозі в Україні працюють волонтерські команди з пошуку зниклих. Їхня роль полягає не в тому, щоб замінити собою державні органи, а в тому, щоб підсилити пошук там, де спроможності лише органів влади недостатньо: щодо охоплення місцевості пошуку, щодо координації людей, комунікації з родичами зниклих, у поширенні орієнтувань та в організації додаткового ресурсу.
Одним із таких прикладів є київський осередок пошуково-рятувальної волонтерської громадської організації SARVA, який очолює Костянтин Федотов.
Від кінологічної групи до системної пошукової команди
Ініціатива розпочалась у Львові. Спершу це була невелика група людей, які займалися підготовкою собак до пошуку на місцевості. Те, що на перший погляд могло виглядати як вузькоспеціалізована практична або спортивна дисципліна, згодом набуло зовсім іншого значення: учасники команди усвідомили потенціал застосування цих навичок у реальних пошуково-рятувальних операціях, зокрема для розшуку зниклих людей.З часом львівська група почала не лише тренувати собак, а й долучатися до реальних пошуків зниклих людей у взаємодії з поліцією. У 2020-му році команда була зареєстрована як громадська організація. Того ж року повноцінно запрацювала й київська команда.
За словами Костянтина, команда працює виключно з цивільними випадками і принципово не займається пошуком військовослужбовців або зникненнями, пов’язаними із бойовими діями:
“…ми ні юридично, ні морально не маємо права займатися військовослужбовцями, тому що це зовсім інші випадки і це інший рівень доступу до інформації”.
Не лише робота з собаками: як організована діяльність зараз
Одна з ключових рис цієї ініціативи полягає в тому, що вона давно вийшла за межі суто кінологічного формату. Сьогодні команда об’єднує людей із різним досвідом, різними ролями і різними формами залучення.
“Сьогодні ми вже не лише виключно кінологи, у нас є багато людей, які не мають собак, які не займаються зі своїми собаками пошуковою діяльністю. Це люди різних професій. Вони можуть бути звичайними пошуківцями-рятувальниками. Та можуть бути тими, хто займається інформаційною роботою. Тобто, сидячи у себе вдома, вони поширюють орієнтування, спілкуються з родичами та поліцією. Також у нас є люди, які літають на дронах, допомагають з повітря, коли є така потреба”, — пояснює Костянтин.
Такий підхід добре показує, що сучасний пошук зниклих — це значно більше, ніж лише фізичне прочісування території. У багатьох випадках успіх залежить від якості зібраної інформації, швидкості комунікації, правильно організованого інформаційного супроводу і здатності гнучко поєднати різні ресурси навколо одного кейсу.
Активне ядро команди і специфіка волонтерської участі
Коли йдеться про чисельність команди, то важко підрахувати якесь конкретне число. Причина проста: у такій діяльності немає стабільного і однорідного рівня залученості. Частина людей готова регулярно виїжджати на пошуки, частина долучається епізодично, частина працює переважно дистанційно, а частина може тривалий час залишатися в умовному “сплячому режимі”.
“Буває так, що у нас може бути волонтер, який ні разу не їхав на пошук, тому що коли пошук, він не може. І це об’єктивна реальність, тому що у кожного є робота, у кожного є своє життя, якісь зобов’язання. Я не скажу, що волонтерська діяльність конфліктує з роботою чи особистими обов’язками, але іноді є більш важливі задачі у людей”, — пояснює Костянтин.
За словами Костянтина, якщо говорити саме про Київ, то активне ядро, тобто люди, які реально готові виїжджати на пошуки, сьогодні становить приблизно 15 осіб. Окрім цього, є учасники, які можуть підключатися ситуативно, залежно від конкретного випадку, зайнятості та власних можливостей.
Ця модель добре ілюструє природу волонтерської команди: звісно, реальну оперативну спроможність визначає саме кількість людей, які можуть включитися в роботу безпосередньо в момент потреби, однак формально спільнота може бути більшою.
Про залучення нових людей
Окремої жорсткої системи стажування тих, хто хоче доєднатися у команді немає, проте вхід у діяльність не є хаотичним.
“Всі люди приходять з різним рівнем підготовки, з різних сфер. Хтось може бути навіть з досвідом рятувальних операцій, хтось може бути з туристичним досвідом, тощо. В будь-якому разі ми на початку придивляємося до людей, стараємося зрозуміти, що ними рухає, чому вони прийшли. Щоб розуміти, що саме вони вміють, чим вони можуть підсилити нас, а де нам потрібно вкластися в них”, — каже Костянтин.
Якщо йдеться про навчання чи участь у пошуках, команда працює гнучко. За його словами, у випадку реального пошуку нова людина може бути залучена доволі швидко, якщо є готовність і базове розуміння того, як це має відбуватися. Просто в такій ситуації їй потрібно більше уваги і супроводу з боку досвідчених учасників.
Чому людей важко не лише знайти, а й утримати
Утримання людей у команді є одним з найбільших викликів. За словами Костянтина, після початку повномасштабного вторгнення кількість волонтерів зменшилася: хтось переключився на інші напрями допомоги, хтось виїхав, хтось долучився до війська або до інших форм служіння.
Разом з тим проблема не зводиться лише до війни. Волонтерство у сфері пошуку зниклих має нерівномірний ритм. Людина може приєднатися з великим ентузіазмом, але не отримати одразу тієї форми залучення, яку очікувала. Інколи пошуків немає, інколи вони не збігаються з особистим графіком людини, інколи уявлення про діяльність виявляється іншим, ніж реальність.
“Буває так, що людина прийшла дуже активна, але потім згасає, пропадає активність. Буває і навпаки, що людина була не сильно активною, потім в певний момент вона починає активно долучатися”, — пояснює він.
Окремий фактор — волонтерська природа цієї роботи. За словами Костянтина, люди мають розуміти, що йдеться не лише про час і зусилля, а часто й про власні витрати: на пальне, спорядження, логістику. Усе це впливає на здатність команди зберігати стабільний склад (прим.ред. – хоча законодавство визначає можливість компенсації витрат волонтерам, але реалії волонтерства часто такі, що деякі видатки потрібно фінансувати волонтерам самостійно через брак ресурсів).
Взаємодія з поліцією та ДСНС
У юридичному сенсі пошук зниклих осіб є зоною відповідальності Національної поліції. Саме тому, підкреслює Костянтин, родичі мають передусім звертатися не до волонтерів, а до поліції, яка офіційно фіксує зникнення і запускає необхідні механізми розшуку.
На цьому тлі команда виконує роль підсилення. Її задача — закривати ті прогалини, які виникають у реальній роботі: нестача людей для пошуку на місцевості, потреба в організації інформаційної кампанії, необхідність додаткової комунікації з родичами або координації дій на місці.
За словами Костянтина, співпраця з поліцією вибудована досить добре. Ба більше, інколи поліція сама звертається до команди, знаючи, що волонтери можуть оперативно долучитися до конкретного пошуку і реально посилити його.
На відміну від поліції, ДСНС не є основним органом у цивільних випадках зникнення людей. Її участь, як пояснює Костянтин, радше ситуативна і допоміжна.
Наприклад, якщо потрібен пошук на місцевості, з найближчої пожежної частини можуть виділити відділення як додатковий людський ресурс. Однак у гірській місцевості ситуація інша: там саме ДСНС виконує ключову роль, оскільки це її пряма зона компетенції.
Таким чином, взаємодія виглядає досить структурованою: поліція — як головний орган розшуку, волонтери — як підсилення, ДСНС — як ситуативний або спеціалізований партнер залежно від умов.
Які випадки найчастіше потрапляють у роботу команди
Команда стикається з різними типами зникнень. Доволі часто надходять звернення щодо дітей, однак ці випадки не є однорідними. Частина дітей справді губиться і не може повернутися через дезорієнтацію, інша частина — свідомо тікає з дому. Це різні категорії випадків, які потребують різних підходів.
Окрім цього, значну частину звернень становлять випадки зникнення людей, які мають проблеми з пам’яттю, орієнтуванням або впізнаванням місцевості. У великих містах, зокрема в Києві, це особливо поширений сценарій: людина виходить із дому, але вже не може самостійно повернутися.
Що стосується саме виїздів на місцевість, то вони відбуваються орієнтовно раз на місяць. Водночас не кожен кейс потребує такого формату: значна частина роботи може вестися дистанційно, без виїзду, через інформаційний і координаційний супровід.
Діяльність пошукових команд не обмежується Києвом і Львовом.
Хоча сьогодні активними командами фактично залишаються Київ і Львів, територіально ініціатива не обмежується лише цими містами. За словами Костянтина, у разі потреби і за наявності ресурсу команда готова працювати і в інших регіонах України.
Він наводить приклади, коли львівська команда виїжджала на пошуки в Київській області. Також згадує недавній випадок на Рівненщині, де зникла дитина, і команда була готова долучитися до пошуку. У цьому сенсі вирішальним є не формальний поділ на “свої” і “чужі” області, а наявність людей і можливість швидко реагувати.
Навчання, внутрішня координація і робота “між пошуками”
Для керівника команди сама пошукова діяльність — це лише частина навантаження. Окремий великий блок роботи становить координація волонтерів, навчання нових учасників, організація занять, комунікація з офіційними органами та підтримка всієї внутрішньої системи в робочому стані.
Костянтин зазначає, що команда намагається проводити щонайменше один навчальний захід на місяць — онлайн або офлайн. Це можуть бути заняття безпосередньо з пошукової роботи, тренування на природі, відпрацювання певних сценаріїв або навчання з домедичної допомоги.
Команда також підтримує зв’язки з іноземними партнерами і дружніми організаціями за кордоном. Зокрема, Костянтин згадує навчання з польськими гірськими рятувальниками, а також допомогу і підтримку, яку команда отримувала після початку повномасштабного вторгнення.
Водночас він не подає це як масштабну міжнародну співпрацю. Радше йдеться про мережу професійних і дружніх контактів, які можуть бути корисними в окремих випадках — як у навчанні, так і в точковій підтримці.
Фінансова модель
Фінансування команди є доволі стриманим. Попри наявність сторінки для підтримки на сайті, команда не веде активного збору донатів, усвідомлюючи, що в умовах війни суспільний пріоритет закономірно зміщений у бік підтримки Збройних сил та Сил оборони. Через це значна частина оперативних потреб покривається власним коштом учасників. Йдеться насамперед про пальне, радіостанції, ліхтарі, базове спорядження та інші поточні витрати.
Водночас команда має досвід залучення грантового фінансування. Після початку повномасштабного вторгнення було реалізовано кілька проєктів за підтримки грантових програм.
Один із нинішніх напрямів — розробка програмного забезпечення, яке має покращити організацію пошуків, координацію волонтерів і внутрішні процеси.
Основні виклики: люди, спільний простір і втрата часу
Серед головних викликів Костянтин насамперед називає підтримку і утримання людей у команді. Нерівномірність пошуків, відсутність спільного простору для гуртування команди і великий розмір міста ускладнюють формування стійкого командного середовища. Люди не завжди перетинаються між собою, не мають постійного місця, де можна просто зібратися і підтримувати контакт поза конкретними виїздами чи навчаннями.
Другий великий виклик — інформаційний. За словами Костянтина, люди не завжди одразу звертаються до поліції, коли зникає близька людина. У реальності це призводить до втрати часу, який у пошуковій роботі часто є критичним.
“Буває так, що люди ведуться на якісь міфи, наприклад, що треба три дні почекати і лише потім звертатися. Тобто бувають моменти, коли просто втрачається час”, — зауважує Костянтин.
Це, по суті, не лише проблема конкретної команди, а й ширша суспільна проблема — недостатня обізнаність про правильний алгоритм дій у випадку зникнення людини.
Плани на розвиток: цифрові інструменти, дрони і нові люди
Серед планів на майбутнє команда називає кілька напрямів. Один із головних — розробка програмного забезпечення, яке має допомогти краще управляти волонтерами, координувати їхню участь у пошуках і оптимізувати організаційні процеси як під час активних виїздів, так і поза ними.
Ще один напрям — більш активне використання дронів у роботі київської команди. Це має розширити її спроможність до пошуку на місцевості і посилити технічну складову пошукових операцій.
Окремо команда планує і далі залучати нових людей, особливо влітку, коли сезон активностей традиційно стає інтенсивнішим. Паралельно триває внутрішня організаційна робота: аналізуються процеси, шукаються способи щось спростити, пришвидшити і зробити більш ефективним.
Висновок
Кейс команди SARVA демонструє, що громадська ініціатива може стати важливим практичним елементом системи реагування у випадках зникнення людей та підсилити її. Ця сила полягає не лише у виїздах на місцевість, а у здатності поєднати польову роботу, інформаційний супровід, координацію волонтерів, взаємодію з поліцією та поступове нарощування власної організаційної спроможності.
SARVA — це щось більше, ніж просто пошук загублених людей. Це справжня команда самовідданих людей, які працюють у найскладніших умовах, у різних містах України, навіть на деокупованих територіях, де кожен крок може бути небезпечним.
Водночас цей приклад добре показує і типові обмеження подібних ініціатив: нестабільність волонтерського ресурсу, залежність від особистої мотивації людей, відсутність постійної інфраструктури, самостійне покриття частини витрат і складність утримання активної команди в довгостроковій перспективі. Окремо цей кейс підсвічує й іншу важливу проблему — втрату дорогоцінного часу на старті пошуку через недостатню поінформованість людей про те, як потрібно діяти у перші години після зникнення людини.
Попри це, команда продовжує розвиватися: навчає нових учасників, посилює технічний компонент своєї роботи і зберігає готовність реагувати не лише у межах Києва чи Львова, а й там, де її ресурс може бути реально корисним. Саме такі ініціативи показують, що безпека і реагування в сучасній Україні дедалі більше спираються не лише на формальні інституції, а й на підготовлені волонтерські команди, які здатні швидко включатися тоді, коли рахунок іде на години.
Інформаційно-аналітичні матеріали підготовлені в рамках проєкту «Вогнеборці. Зміцнення місцевої стійкості шляхом покращення правових та операційних умов для добровільних пожежних команд у воєнному та післявоєнному контексті України», який реалізовується за фінансової підтримки Програми «Підтримка Демократії 2026» в рамках Програми польської співпраці у сфері розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
