Основи організації зв’язку в умовах надзвичайних ситуацій

Зв’язок є одним із фундаментальних елементів системи управління кризовими ситуаціями незалежно від характеру загрози — природної, техногенної чи воєнної. У науковій літературі, присвяченій дослідженням катастроф, криз та систем реагування, неодноразово підкреслюється, що саме порушення або неефективність комунікації є одним із найчастіших чинників ескалації наслідків надзвичайних подій. Навіть добре підготовлені структури, оснащені ресурсами та компетенціями, втрачають здатність до ефективних дій у разі розриву інформаційних потоків. Таким чином, зв’язок слід розглядати не як допоміжний технічний інструмент, а як структурну складову спроможності держави та територіальних громад до реагування.

Дослідження у сфері disaster studies, теорії організацій та кризового менеджменту показують, що проблеми зв’язку мають не лише технічний, але й організаційний характер. Йдеться про невідповідність каналів зв’язку рівню управління, перевантаження інформацією, відсутність чітких правил, які визначають, хто, з ким і в який спосіб має комунікувати в умовах загрози. Особливо небезпечним є змішування стратегічного, оперативного та тактичного рівнів комунікації в одному каналі, що призводить до інформаційного шуму, втрати ситуаційної обізнаності та дезорганізації дій на місці події.

З точки зору управління кризами принципово важливо розрізняти комунікацію на різних рівнях. На стратегічному рівні домінує узагальнена інформація, ухвалення управлінських і політичних рішень та взаємодія між органами влади. Оперативний рівень охоплює координацію між центрами управління та службами реагування, розподіл ресурсів і формування завдань. Тактичний рівень — це безпосередній зв’язок між керівниками дільниць і підрозділами на місці події, де ключовими є швидкість, однозначність і надійність. Окремо слід виділяти інформаційну комунікацію з населенням, яка не повинна перевантажувати оперативні канали.

У сучасних умовах значну роль у системах кризового зв’язку відіграє мобільний зв’язок. Телефони та смартфони суттєво розширили можливості швидкого контакту, передачі даних, зображень і геолокації, а також міжвідомчої координації. У наукових дослідженнях наголошується, що мобільний зв’язок підвищує ситуаційну обізнаність керівників і скорочує час реагування за умови стабільної роботи телекомунікаційної інфраструктури. Водночас його ефективність безпосередньо залежить від функціонування базових станцій мобільного зв’язку та енергозабезпечення.

Емпіричні дослідження криз різного типу, зокрема природних катастроф і збройних конфліктів, однозначно засвідчують структурні обмеження мобільного зв’язку. У масових кризових ситуаціях мобільні мережі швидко перевантажуються, а у разі відключення електроенергії або фізичного пошкодження інфраструктури — повністю втрачають працездатність. З цієї причини в науковій літературі наголошується, що мобільний зв’язок, попри його важливість, не може бути єдиною основою системи управління кризами, а повинен розглядатися як допоміжний або резервний канал.

На цьому тлі ключового значення набуває радіозв’язок, який протягом десятиліть залишається базовим інструментом комунікації служб реагування. Його переваги полягають у незалежності від цивільної телекомунікаційної інфраструктури, можливості роботи за відсутності електропостачання, забезпеченні групового зв’язку та негайної передачі команд. У фаховій літературі з цивільного захисту та пожежної безпеки радіозв’язок розглядається як фундамент тактичного та оперативного управління, особливо безпосередньо на місці надзвичайної події.

З організаційної точки зору радіозв’язок сприяє збереженню чіткої ієрархії управління та відповідальності. Канали можуть бути закріплені за конкретними ролями й функціями, що зменшує ризик хаотичної комунікації. Обмеження радіозв’язку, пов’язані з дальністю дії та впливом рельєфу, є прогнозованими й можуть бути враховані під час планування мережі, розміщення антен і проведення навчань.

Окреме місце в системі кризового зв’язку посідає супутниковий зв’язок, який у наукових і практичних джерелах часто визначають як «канал останньої інстанції». Досвід міжнародних гуманітарних операцій і воєнних конфліктів свідчить, що навіть один супутниковий термінал у центрі управління здатний забезпечити мінімальну безперервність командування у разі повного колапсу наземних мереж. Попри високу вартість і обмежену пропускну здатність, супутниковий зв’язок має стратегічне значення для забезпечення стійкості системи управління.

В умовах війни з’являється додатковий, специфічний виклик — ефективне оповіщення та комунікація зі сторонами, які не входять до замкнених державних систем зв’язку, зокрема зі службами добровільної пожежної охорони. На відміну від професійних структур, добровольчі формування часто не мають доступу до захищених цифрових мереж, що породжує як операційні труднощі, так і обґрунтовані побоювання щодо збереження державної таємниці.

Наразі Державна служба України з надзвичайних ситуацій використовує цифровий, зашифрований радіозв’язок для управління та координації дій. Цей зв’язок відповідає високим вимогам безпеки, однак його закритий характер обмежує можливість прямої інтеграції підрозділів добровільної пожежної охорони. У результаті саме зв’язок між добровольцями та пунктом управління на місці події залишається одним із найуразливіших елементів системи реагування.

Однією з причин такої ситуації є ризик несанкціонованого доступу до інформації з обмеженим доступом. Повне відкриття цифрових зашифрованих мереж для структур, які не мають відповідної сертифікації, є недоцільним і небезпечним в умовах війни. Водночас повна ізоляція добровольчих формувань від оперативного зв’язку суперечить принципам ефективного кризового управління та знижує загальну спроможність реагування.

У цьому контексті як прагматичне перехідне рішення розглядається використання аналогового радіозв’язку з чітко визначеним каналом взаємодії між добровольчими підрозділами та керівником робіт з ліквідації надзвичайної ситуації. Такий канал може бути обмежений передачею суто оперативних команд і повідомлень без стратегічно чутливої інформації. Аналоговий радіозв’язок, попри свою технологічну простоту, характеризується високою надійністю, передбачуваністю та стійкістю в кризових умовах.

Додатковою перевагою цього підходу є можливість використання застарілих, але технічно справних засобів радіозв’язку, що перебувають у розпорядженні ДСНС і були виведені з експлуатації в цифрових системах. Їх повторне застосування або передача добровольчим підрозділам дозволяє відносно швидко й з мінімальними витратами посилити спроможності зв’язку на місцевому рівні без порушення безпеки державних систем.

Паралельно розвиваються рішення на основі мобільних технологій, зокрема спеціалізовані застосунки для оповіщення та координації добровольців. Прикладом є мобільний застосунок «Я Доброволець», який наразі перебуває на етапі сертифікації. Однак такі інструменти можуть виконувати лише допоміжну функцію, оскільки їх ефективність залишається залежною від наявності мобільного зв’язку та функціонування базових станцій.

З точки зору теорії та практики управління кризами це означає необхідність формування гібридної моделі зв’язку, у якій поєднуються різні технології, чітко розмежовані за функціями та рівнями управління. Професійні служби використовують захищені цифрові мережі, добровольчі формування — окремі, функціонально обмежені канали, а мобільний і супутниковий зв’язок забезпечують резервування та адміністративну координацію. Саме така багаторівнева та надлишкова система дозволяє одночасно забезпечити безпеку інформації та ефективність оперативних дій.

В окрему kategoriю інструментів кризового зв’язку, яка набула особливого значення в умовах війни в Україні, слід віднести супутникові системи широкосмугового доступу до Інтернету типу Starlink, що дедалі частіше використовуються органами місцевого самоврядування як засіб резервного або аварійного зв’язку. Для органів координації на рівні громади — виконавчих комітетів, штабів цивільного захисту, пунктів управління — такі системи відкривають нові можливості підтримання функціонування управлінських процесів у разі відмови наземної телекомунікаційної інфраструктури.

Основною перевагою систем типу Starlink є їхня відносна незалежність від локальної інфраструктури операторів зв’язку. За наявності електроживлення та прямої видимості неба вони дозволяють відновити доступ до Інтернету в умовах повного знеструмлення або руйнування наземних мереж. Для органів місцевого самоврядування це означає можливість збереження зв’язку з обласним і національним рівнями управління, доступ до державних реєстрів, систем документообігу, картографічних сервісів, платформ ситуаційної обізнаності та відеоконференцій. У практичному вимірі Starlink може забезпечити роботу штабу, обмін офіційними повідомленнями, підготовку розпорядчих документів і координацію гуманітарної допомоги навіть у разі повного колапсу цивільних мереж.

Водночас з точки зору організації зв’язку в кризових ситуаціях Starlink не може розглядатися як універсальна або повноцінна заміна класичних систем оперативного зв’язку. По-перше, це рішення орієнтоване передусім на передачу даних, а не на безпосереднє тактичне управління силами на місці події. Воно не забезпечує миттєвої групової голосової комунікації, яка є критичною для пожежно-рятувальних підрозділів у динамічних і небезпечних умовах. З цієї причини Starlink не може замінити радіозв’язок на тактичному рівні.

По-друге, ефективність використання Starlink для органів координації залишається залежною від стабільного енергозабезпечення. Термінали потребують постійного живлення, а отже вимагають наявності генераторів, акумуляторних систем або інших резервних джерел енергії. У разі їх відсутності або пошкодження Starlink втрачає свою функціональність так само, як і будь-яка інша електронна система.

По-третє, у наукових і експертних колах звертається увага на питання кібербезпеки та контролю доступу. Хоча системи супутникового Інтернету забезпечують високий рівень стійкості до фізичного знищення інфраструктури, вони не є автоматично захищеними від ризиків перехоплення даних, несанкціонованого доступу або помилок користувачів. Для органів місцевого самоврядування це означає необхідність чітких протоколів використання Starlink виключно для адміністративної та координаційної комунікації, без передачі інформації з обмеженим доступом або чутливих оперативних даних.

Окремим обмеженням є те, що системи типу Starlink не інтегруються безпосередньо з професійними мережами оперативного зв’язку служб реагування. Вони функціонують паралельно до радіозв’язку та цифрових систем ДСНС, а не в єдиному технологічному контурі. Це означає, що їх використання потребує чіткого розмежування ролей: Starlink як інструмент забезпечення управлінської безперервності та міжрівневої координації, а радіозв’язок — як основа оперативного управління на місці події.

З огляду на зазначене, у науково обґрунтованій моделі кризового зв’язку для органів місцевого самоврядування Starlink доцільно розглядати як елемент резервування та підвищення стійкості системи управління, але не як центральний або єдиний засіб комунікації. Його оптимальне місце — у пунктах управління, координаційних штабах і центрах прийняття рішень, де він доповнює, а не замінює радіозв’язок, захищені цифрові мережі державних служб і інші канали зв’язку.

Таким чином, включення Starlink до системи кризового зв’язку на рівні громади може істотно підвищити стійкість управління в умовах війни, за умови чіткого усвідомлення його функціональних меж, належної організаційної інтеграції та забезпечення енергетичної автономності. Лише в такому форматі супутниковий Інтернет стає не «чарівним рішенням», а раціональним елементом багаторівневої, надлишкової системи зв’язку.

Загальний висновок, що випливає з аналізу наукових джерел і практичного досвіду, є однозначним. Не існує єдиної технології, здатної гарантувати надійний зв’язок у всіх кризових сценаріях. Ефективність забезпечується поєднанням різних засобів, чітких організаційних правил і регулярного тренування персоналу. Мобільний зв’язок відіграє важливу роль, але лише за умови функціонування інфраструктури. Радіозв’язок залишається основою оперативного управління, а супутниковий зв’язок — стратегічним резервом. Інтеграція добровольчих формувань через окремі, безпечні канали є критичною умовою функціонування системи реагування в умовах війни.