«Радіо й телебачення тут не використовують для оповіщення». Експертка про сучасне попередження населення в Україні

– У понеділок мазовецький воєвода оголосив, що в період 15–18 грудня на всій території воєводства відбудуться випробування сирен системи оповіщення населення. Нашу розмову я хотів би почати з питання: чи залишається в Україні сирена основним засобом оповіщення?

– Наразі сирена – це лише сигнал. Вона, безумовно, важлива, адже не кожен постійно сидить у телефоні, в інтернеті та відстежує інші типи сповіщень. Вона залишається важливою, бо, почувши її, необхідно перевірити, що відбувається. Тому що, можливо, летить балістична ракета і ми маємо кілька хвилин, щоб десь сховатися, або з різних причин ухвалити рішення не ховатися.

– Отже, як це роблять Українці у 2025 році?

– Вони використовують формальні та неформальні цифрові системи. Формальною є застосунок «Тривога» (у перекладі польською – alarm), який фактично є в кожного в телефоні. Він вмикає сирену на телефоні навіть тоді, коли той перебуває в беззвучному режимі, адже його мета – розбудити та підняти на ноги кожного користувача.

У тому ж застосунку є карта, яка дозволяє перевірити, якої саме території стосується тривога: всієї України, області чи меншого району. Оскільки Україна поступово переходить на оповіщення на рівні району, тобто відповідника польського повіту.

Паралельно існують неформальні системи.

– Чи визнаються вони державою?

– Держава закриває на них очі. Абсолютно ніхто не буде карати військовослужбовця протиповітряної оборони, який обслуговує радарну станцію, систему прослуховування дронів або має доступ до всіх можливих систем, за те, що він у реальному часі попереджає населення у приватному Telegram-каналі. Бо саме цим користується переважна більшість українців.

– Але ж це фактично витоки інформації.

-Так, але без цих витоків люди не змогли б нормально жити. Що вони нам дають? Ще до того, як завиє сирена, там з’являються попередження про початок масованих ударів.

Ще до 2024 року українська держава могла вмикати сирени в той момент, коли на авіабазах Енгельс чи Таганрог літаки дальньої авіації готувалися до зльоту. Зараз сирени вмикаються тоді, коли вже підтверджено, що щось летить. Але тоді вже пізно.

Саме тому ці витоки дозволяють планувати життя. Наприклад, там з’являється інформація, що з ангарів на базі Енгельс вийшли бомбардувальники Ту-95. Тобто, перш ніж цей літак злетить, долетить до рубежу пуску й запустить ракети, мине ще дві години. Завдяки цьому я знаю, що можу спокійно повернутися додому, поїсти вечерю, прийняти душ і зібратися до укриття, а потім туди піти. Саме такий тип випереджувальної інформації дозволяє щось планувати.

Натомість, коли завиває сирена й з’являється повідомлення, що в повітря піднявся МіГ-31, відомо, що у Києва є приблизно 12 хвилин до потенційного удару. Якщо летить балістика – маємо до 3 хвилин.

Ці неофіційні повідомлення дають більший спокій, кращу орієнтацію в ситуації та можливість ухвалювати рішення. Вони також підвищують уважність: якщо в повідомленні як ціль зазначено мій житловий масив — я сприймаю це дуже особисто. А якщо ціллю вказано ТЕЦ-6 — як це було протягом останніх пів року — мої рішення будуть іншими.

При цьому, коли летять ракети, ніколи нічого не можна знати напевно. Вони можуть змінити курс, бути збитими або заглушеними – хоча щодо глушіння ракет в Україні досі немає остаточних доказів. Ракета може влучити за 100–200 метрів від цілі, тому мешканці всіх будівель навколо неї повинні проявляти підвищену обережність.

Водночас в Україні панує певний фаталізм. Дехто вважає, що всюди однаково небезпечно, тож навіщо спускатися в укриття. Після чотирьох років бомбардувань люди мають на це право.

– Чи означає це, що йдеться про витоки розвідувальної інформації? Бо якщо повідомляють про вихід бомбардувальників з ангарів, то, ймовірно, на підставі супутникових знімків у реальному часі або агентурних даних.

– З якості та кількості цих даних можна зробити висновок, що існує розпорошена система їх збору. І вони не обов’язково сходяться в одному центрі.

Настільки якісна система збору інформації потребує співпраці різних компонентів: розвідки, операторів радарів ракетних військ і систем протидронового прослуховування. Ці дані збираються синхронно, і саме на їх основі мали б надсилатися попередження для населення. Це саме та кількість інформації, яку я хотіла б, щоб ми могли отримувати на телефони в Польщі.

Але, як показує польський приклад, це вимагало б подолання інституційних бар’єрів не лише між різними структурами одного міністерства, а й між різними відомствами. І для Польщі це виклик вже зараз — а не за кілька років. Як зібрати всі ці «нитки» в одному місці, щоб попри міжвідомчі бар’єри інформація вільно циркулювала. І, думаю, хтось уже над цим замислюється – як це зробити і які можливі перешкоди. Одну з них я вже назвала: притаманну інституціям силосну структуру.

Це не вина чиновника «на нижчому рівні», що він не зателефонував до іншої установи, якщо не мав для цього правової підстави. Бо якщо норми не дозволяють йому таку ініціативу, то в ієрархічних структурах зазвичай це для нього погано закінчується.

– Ми зараз говоримо про ситуацію в Любартові, де повітові влади в суботу ухвалили рішення увімкнути сирени через бомбардування західної України [Рівне, Львів, Броди, Тернопіль]. Згодом тривогу було скасовано, а влада Люблінського воєводства оголосила її несанкціонованою. Водночас у повітрі тоді перебували польські винищувачі, готові захищати повітряний простір над тим самим прикордонним Любартовом. Тобто загроза існувала. Як це виглядає в Україні під час війни: хто ухвалює рішення про запуск тривоги для конкретного району?

– Місцева влада має повну свободу ухвалення рішень щодо оповіщення своїх мешканців. А територіальний масштаб оповіщення залежить від масштабу загрози. Якщо загроза локальна – рішення ухвалює місцева влада. Якщо вона виходить за локальний рівень – рішення приймають вищі органи. А коли летить балістична ракета – сирена вмикається по всій країні.

Але треба розуміти, що і в Україні це формувалося дуже довго. Те, що районний чиновник має право щось зробити, ще не означає, що він матиме сміливість це зробити. Тому багато хто воліє десять разів узгодити рішення на обласному рівні.

– Цікавим прецедентом є випадок у Румунії, де в ніч з 16 на 17 листопада відбулася перша від початку цієї війни евакуація території ЄС і НАТО. Після того як російський дрон влучив у танкер з LPG на прикордонному Дунаї, рішення про евакуацію двох сіл, яким загрожував вибух, ухвалив не хто інший, як голова румунської громади.

– І правильно. Саме так і вимагає принцип субсидіарності Європейського Союзу. Згідно з новітніми рекомендаціями Європейського механізму цивільного захисту, по допомогу ми звертаємося тоді, коли самі не справляємося. Тобто всі рішення щодо розподілу сил і засобів ухвалюємо на якомога нижчому рівні, бо інакше не забезпечимо належної швидкості реагування.

– Чи застосовуються в Україні альтернативні засоби оповіщення: церковні дзвони, свистки, мегафони, радіо та телебачення?

– Ні, жодним чином і за жодних обставин. Радіо й телебачення до цього не мають жодного стосунку. Телебачення навіть не виводить на стрічці інформацію про оголошення повітряної тривоги в Києві. Тут ніхто не вважає радіо чи телебачення засобом негайного оповіщення про загрози, бо на це просто немає часу.

– Як я розумію, немає також часу передавати інформацію до редакцій.

– Саме так. Відійдімо від схеми, що радіо- чи телепрограма – це місце, де я маю шукати інформацію про те, що робити після почуття сирени. По-перше, якщо я її чую, я не повинна витрачати час на вмикання радіо чи телевізора.

– То чому ви наполягаєте – зокрема у своїх соціальних мережах – на відмові від такого підходу до телебачення?

– Бо це дуже стаціонарне медіа, яке подовжує перебування людини в квартирі. Уявімо літню людину, яка ледве рухається і живе на останньому поверсі. Вона звикла отримувати інформацію з телевізора, тож, почувши сирену, вмикає його, щоб дізнатися, що відбувається. А телебачення працює, як і раніше — транслює політичні чи розважальні програми. У той час дрони летять, а часу на спуск до укриття стає дедалі менше.

Для чого потрібне телебачення? Для того, щоб у рамках постійної програми готувати населення до загроз і блекаутів, пояснювати способи реагування. Але це має бути окрема передача, в конкретний час, наприклад раз на тиждень. Тобто телебачення важливе в ланцюгу захисту населення як джерело експертної інформації, інструмент навчання — як реагувати, яке аварійне джерело живлення придбати до квартири, щоб пережити блекаут.

Тому я не критикую рекомендоване в посібниках радіо на батарейках. Маленьке перевірене радіо з навушниками варто мати в кишені – воно може знадобитися, але на пізнішому етапі. Воно стане в пригоді після буревію чи під час блекауту, при цивільних загрозах «часу М» [мирного часу – прим. belsat.eu], але не для оповіщення про загрози «часу В» [війни].

– Ми чуємо сирену — і що далі? Урядовий посібник з безпеки – з чим я повністю згоден – рекомендує взяти до місця укриття аварійний рюкзак. Є різні поради щодо його вмісту, хоча експерти наголошують, що він має бути передусім адаптований до наших потреб і можливостей. Що знаходиться у вашому київському аварійному рюкзаку?

– Ці рюкзаки зараз дуже модні, і багато компаній намагаються на цьому заробити. Я раджу керуватися здоровим глуздом, адже вміст залежить від нашої ситуації. Але там завжди повинні бути ВСІ документи, рецепти й ліки. Бо якщо ми дійсно втратимо дім, то якийсь час саме з цим рюкзаком нам доведеться вирішувати такі сфери життя, як, наприклад, лікування хвороб.

Натомість я б не брала запасів для кількох тижнів виживання в лісі. Будьмо серйозними! Ми живемо в містах і не будемо пробиратися Амазонськими джунглями з усіма цими гаджетами.

Зате ми маємо бути готові до блекауту, до кількаденного відключення електроенергії. Якщо в будинку немає газу і ми не готуємо на газі, проблемою стане приготування гарячої їжі. До цього можна підготуватися й придбати для дому станцію живлення EcoFlow.

— Цей рюкзак буде основою нашої стійкості також у разі залишання у власній квартирі, а не лише евакуації та втечі. Спочатку його невдало називали «утікачним» або «евакуаційним», що у деяких людей викликало психологічний опір до, загалом, правильного задуму. Людей лякає думка, що вони мали б покинути дім і кудись тікати з одним рюкзаком. Тож вони взагалі не вирішують його пакувати.

– Я їх розумію з кількох причин. Втрата дому – це жахливо. Втрату родинного гнізда можна порівняти лише з травмою втрати коханої людини. Я розумію цей страх. Але навіть тут, в Україні, поза безпосередньою зоною руйнування та терористичних обстрілів дешевими засобами ураження, більшість із нас вранці повертається з укриття до власного дому. Можливо, його доведеться ремонтувати, бо повилітали вікна. Але ми повертаємося додому!

Заперечення суспільством загрози війни показує, що польські медіа не виконали свого завдання – не підготували людей до усвідомлення того, що ця загроза існує. Вони цікавилися війною протягом перших місяців російського вторгнення, а потім майже повністю перестали про неї говорити. Попри те, що кореспонденти Польської агенції преси постійно з відданістю надсилають повідомлення з України, редакції в Польщі ними не користуються.

Від літа 2022 року спад інтересу медіа до війни є помітним. А мешканців Польщі не привчають до думки, що вони перебувають у ситуації, подібній до тієї, в якій Федеративна Республіка Німеччина була під час холодної війни. ФРН мала прямо за кордоном, на території НДР, радянські війська, регулярні ракетні кризи, постійний «палець на гачку». Кожні кілька років здавалося, що може статися збройне зіткнення між двома блоками, і мешканці ФРН жили з усвідомленням, що війна можлива. І водночас жили нормальним життям.

І ми теж маємо зараз переключитися на нормальне життя – ніхто нам не забороняє ходити в кав’ярні, до перукаря, створювати родини, купувати квартири лише тому, що існує загроза війни – і водночас готуватися до кризової ситуації. Планувати, що робитимемо у разі «Ч».

З Агнешкою Пясецькою розмовляв Пйотр Яворський, belsat.eu